Понеділок, 30 жовтня 2017 08:15

А ВИ НАПИСАЛИ ЗАЯВУ НА МОНЕТИЗАЦІЮ?

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У нашому місті 7 тисяч уманчан, які користуються субсидією на індивідуальне опалення – газове чи електричне, й економно використовували енергоносії. Заяви на монетизацію невикористаної частини субсидії подали 5, 5 тисячі осіб.

Ті, хто не встиг цього зробити до задекларованого раніше 1 вересня, мають можливість заявити про свої права на компенсацію коштів до 1 листопада ц.р. - Уряд продовжив термін подачі заяв, йдучи назустріч побажанням субседіантів.

Нагадаємо, що заяву слід подавати особисто з обов’язковим зазначенням особового рахунку, на який повинні надійти кошти.

На запитання стосовно цієї теми вам дадуть відповіді в управлінні праці й соцзахисту населення міста. Контакти: 3 68 42 (гаряча лінія); 4 02 55; 3 73 16; 3 72 79; 3 45 26.

 

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

За офіційними даними, в 2016 році в Польщі перебувало близько 1,3 млн. українських заробітчан, а якщо взяти до уваги ще й тих, які працюють нелегально, то отримаємо близько 3 млн. Для порівняння в Києві  станом на 01.10.2016 населення складало  2.908.088 осіб.

Стрімке зростання в Польщі кількості заробітчан з України зумовлене багатьма факторами : відносно легка процедура оформлення пакету документів, близька відстань (в порівнянні з іншими європейськими країнами), споріднена мова, можливість працювати без досвіду роботи і найголовніший фактор – значно вища заробітна плата.

Інтернет-ресурси переповнені інформацією про переваги та недоліки роботи в Польщі, та все ж жодна  стаття не дає вичерпних відповідей на всі запитання. Спеціально для наших читачів ми попросили поділитися інформацією людей, які нещодавно повернулась з Польщі та, як то кажуть, «на власній шкірі» звідали особливості заробітчанського життя.  Владислав, Вікторія, Анна, Олександр та Олександра – студенти Уманського державного педагогічного університету ім. П.Тичини розповідають про своє двомісячне заробітчанське життя в Польщі.

 - Знайомий Олександри, який і сам працює в Польщі, запропонував поїхати на роботу. Він і  допоміг нам оформити документи, бо всі ж вирушали за кордон уперше. Все було прозоро: знали, куди їдемо, на яку роботу та на що нам розраховувати. Ми студенти, тому сезонна робота якраз наш варіант. З Умані їхали автобусом до Києва, звідти потягом до Львова, а далі автівкою до місця роботи. Черга на кордоні виявилась пристойною, 10 годин знадобилося, щоб її подолати. 

Перетнувши кордон, відразу переконалися у кращій якості (хоча і не ідеальній) польських доріг. Збирали ягоду чорниці ( «Plantacja nad Tanwią»). Графік був ненормований, адже робота залежала від погоди, в середньому збір тривав  8-10 год. Кожний працював на себе, бо оплата була не погодинна, а від кількості зібраної ягоди. В середньому заробляли  90-100 зл/день (630-700 грн.), таких грошей в Україні не заробили б. Хоча деякі особи ледве «виходили в нуль», адже все індивідуально - хто за чим приїхав.

 Умови проживання? Завжди мали гарячу воду, холодильники, пральні машини,   інтернет – і за все це платили 35 грн. на добу… Мені пощастило ще більше  (розповідає Влад), знання польської мови допомогло влаштуватися в бюро,  де працював в «прінтрумі». До речі, польську мову вивчаю  в нашому університеті на курсах. Записатися може кожен, дають якісні та ґрунтовні знання. Графік роботи був інший, зазвичай працював по 12-16 годин на добу. І найважливіше, хочу зруйнувати міф стосовно того, що поляки дуже суворі у вимогах до українців та не мають ні краплі людяності. Особисто мені  пощастило працювати з привітними людьми (лише на початкових етапах роботи  здається, що всі там суворі). До того ж, самі поляки часто їздять працювати за кордон і знають, як це - бути в чужій країні…

Польща – красива країна, але, щиро кажучи, українцям там несолодко, бо часу на відпочинок майже немає. Звісно, сумували за друзями, родиною, бо Україна – це наш  дім.  Ставало сумно від думки, що, маючи таку багату країну, а головне – рідну, нашу, їдемо за кордон, залишаючи рідних і близьких. І це викликало злість, але не на когось, а на нас самих, бо зміни починаються з кожного».

 

П'ятниця, 22 вересня 2017 13:03

ОБЛИЧЧЯ ЗАХИСНИКІВ ОЧИМА ХУДОЖНИКІВ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Їх називають мистецькою сотнею, хоча їх тільки семеро. Принаймні поки що. Художників, які зуміли показати нам обличчя захисників.

 

Півроку тому уманські художники взялися за свою звичну «зброю» - олівці, пензлі та фарбу й почали писати портрети героїв, які живуть серед нас. І тих, які вже залишили цей світ, нас захищаючи. Тепер різностильові портрети загиблих на сході України земляків розташовані на виставці «Герої серед нас» вище лінії горизонту – в небесному пантеоні. Воїни звідти спостерігають за нами і допомагають, якщо ми рухаємося в правильному напрямку, переконаний один з ініціаторів патріотичної акції художник Борис Яцюк.

Крім нього, з особливими натурниками працювали Віталій Крижановський – кращий живописець Умані, як вважають його колеги по творчому цеху; професійний художник Василь Власюк; молода мисткиня-екпериментатор Лариса Гуменюк; колишня випускниця ізостудії, нині волонтер Людмила Довгань; вчитель образотворчого мистецтва, поет Олег Сирота; Юрій Бісик, який мріє досягти в своєму ремеслі повної досконалості.

У залі заповідника «Стара Умань», де зараз триває виставка робіт цих авторів (їх підтримав також столичний колега Олександр  Євтушенко, надавши для експозиції власні політичні карикатури), художники впродовж зими-весни зустрічалися зі своїми незвичними натурниками  і писали їхні портрети в кількох інтерпретаціях. Вийшли різностильові роботи, які можемо споглядати в ДІАЗ «Стара Умань» до 24 вересня.

Щодня сюди приходять відвідувачі, залишаючи у «Книзі відгуків» захоплені враження. Один з відгуків належить колективу кафедри образотворчого мистецтва уманського педуніверситету: «Низький уклін і велика подяка організаторам проекту за таку потужну виставку. Натхнення на нові проекти!» Представлені ж на виставці автори впевнені, що їхній шлях продовжать молоді художники, студенти, які зможуть розширити горизонти цієї унікальної портретної галереї.

Поки що створені портрети десяти воїнів і трьох волонтерів, натурники яких обрані не за чиєюсь вказівкою, а за покликом творчого серця. Поруч з їхніми обличчями, інтерпретованими баченням художників, - документальні фото і рядки з біографії, часом надто скупі, бо ці люди багато не говорять, іноді не показують навіть своїх нагород.

Тим часом кожен, кого показали нам художники, - унікальний. Чи офіцер Володимир Сідінкін, чи молодий боєць з тяжким пораненням Сергій Шихт, чи Костянтин Аксамітний, який знову повернувся на фронт, чи Михайло Татарук, що пройшов гарт під Дебальцевим. Або Юрій Рижак з Шариного, який воював з 2014-го по 2016-й. Чоловік втратив на війні сина, але не втратив бойового козацького духу. Чи кіборг Олег Гервас – він разом з побратимами до останнього тримав Донецький аеропорт. Чи відомий багатьом уманчанам Сергій Кононенко – захисник, а нині волонтер, музикант автор воєнних пісень. Його однополчани Сергій Ващенко зі Шполянського району і Руслан Давидович з Мелітополя теж стали героями цієї виставки.

Ще один наш земляк – 25-річний Ігор Касаткін. Втративши в АТО ногу, морський піхотинець знайшов у собі сили знову стати на захист рідної землі – зараз він служить інструктором на одній з навчальних баз, передає свій бойовий досвід молодому поповненню. Тому й не зміг бути присутнім на відкритті виставки (ця подія сталася напередодні Дня незалежності). А більшість захисників взяли участь у цьому заході. Прибули й волонтери Світлана Скляренко, Людмила Кононенко, Юрій Бистранівський, яким відведене чільне місце у виставковій залі.

Особливість  виставки, про яку ми розповіли, - вона на часі. «Квіточки і стежечки» теж потрібні, але нині актуальність в іншому, переконані автори цієї патріотичної ініціативи.

… У центрі виставкової зали з портретами захисників України – імпровізований хрест як символ чотирьох сторін нашої країни. Біля кожної –буханці хліба. Зі східної сторони він чорний. Вірмо: це тимчасово. Чорну сторінку історії ми перегорнемо!

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Продовжуємо інформувати наших читачів про ефективне реагування різних міських служб на прохання та зауваження уманчан, озвучені під час щомісячних телефонних діалогів з людьми міського голови Олександра Цебрія.

Так, під час розмови по телефону мешканка дев’ятиповерхівки за номером 16 по вулиці Залізничній Іванна Франківська розповіла мерові про свою скруту: їй, 71-річній пенсіонерці з особливими потребами, доводиться пересуватися по квартирі на інвалідному візку. А на вулицю з третього поверху вибратися ой як непросто, хоч і допомагає донька, яка проживає разом з матір’ю. Іванна Михайлівна просила міського голову посприяти, аби комунальники встановили пандус.

На завдання мера оперативно відреагували працівники ЖКГ – уже три тижні, як в під’їзді будинку з’явився пандус.

«Вдячна Олександру Цебрію за допомогу. Тепер набагато легше і комфортніше виходити на прогулянку», - задоволена уманчанка. 

 

П'ятниця, 22 вересня 2017 12:37

КІНОТЕАТР НА ТРАВІ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Під аромат запашної кави, яку продавали поруч з імпровізованим кінотеатром на траві, фестиваль Lampa.doc пригощав уманських глядачів вишуканими мистецькими «стравами» - кращими українськими та польськими документальними стрічками.

Я потрапила на другий фестивальний вечір, що пропонував глядачам (серед них багато молоді – приємний симптом) надзвичайну програму. Пропонували переглянути фільм найкоротший у всій фестивальній програмі і найдовший, що транслювався цілих 90 хвилин. Часовий термін класичного ігрового кіно знадобився відомому в світі документалістові Віталію Майському, аби показати долю України через долю своєї родини, члени якої проживають від Заходу до Сходу. «Рідні» назвав режисер кінорозповідь про рідню, яку розділила географія і погляди на події в нашій державі.

Після того, як Росія розпочала в Україні воєнні дії, львів’янин Віталій Майський, який прожив у Москві більшу частину свого життя, виїхавши туди задля навчання у ВГІКу у 18-річному віці, не міг більше там залишатися. «Я зв’язаний з Росією кореневою системою, а туди залили сірчану кислоту» - так відомий режисер прокоментував своє рішення виїхати до Латвії – зараз він мешкає у Ризі.

Респект молодому мандрівному фестивалю, який пригощає провінційного глядача подібними кіноласощами! Який розвінчує міф про документалістику як про нудне відлуння радянської пропаганди. Уманський глядач і надалі чекатиме побачення з надувним екраном розміром 4 на 4 метри. Що дарує нам сяйво Lampy.

Back to Top