Вівторок, 28 листопада 2017 10:56

Обираємо назву міського стадіону

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Газета продовжує цікавитися думкою уманчан  стосовно перейменування центрального стадіону. Цього разу  ми спілкувалися  з педагогічним колективом Уманської  дитячо-юнацької  спортивної школи № 1 на чолі з її директором Владиславом Грязновим. 

Не обійшлося без дискусії, адже кожен має свої уподобання та переконання. Владислав Грязнов пропонує назву «Центральний стадіон «Юність», хоча його колеги не погоджуються і висловлюють власні варіанти. «Центральний міський стадіон» - такою є пропозиція   тренера з футболу  Сергія Вовка. Тренер з боксу Віктор Петриченко хоч і не виголошує конкретної ідеї, та вважає, що стадіону потрібно присвоїти ім'я котрогось з відомих уманських спортсменів. 

Дискусія набирала обертів, здавалося, що спільного варіанту назви для нашого стадіону так і не вдасться дібрати. Та тут старший тренер з футболу  Сергій Вовк сказав, що доцільно було б назвати «Центральний стадіон імені В.С.Бойка». Після цих слів кожний з присутніх теплими словами згадав  Володимира Семеновича, наголошуючи на його значному внеску у відродження міського стадіону. Тож врешті саме на цій назві зупиняється педагогічний колектив Уманської  ДЮСШ № 1.

 

ВІД РЕДАКЦІЇ. Вже другий матеріал поспіль  «Рідна Умань» присвячує  вибору нової назви для міського стадіону. Ми подаємо думки людей, які все своє життя зі спортом. У кожного власна думка, та визріває спільна тенденція - більшість спортивної громади міста за те, щоб  стадіону було присвоєне ім'я В.С.Бойка. 

ДОВІДКОВО. Володимир Семенович Бойко (1938 - 2015) - голова правління — генеральний директор ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». Народний депутат України чотирьох скликань. Герой України. Почесний президент футбольного клубу «Іллічівець» (Маріуполь).

Владислав ШУКАЙЛО

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Місцева влада чимало робить для того, щоб багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування – основний заклад майбутнього госпітального округу – була на базі уманської міської лікарні. Адже це гарантія якісної ефективної медичної допомоги уманчанам, а також забезпечення роботою великої кількості медпрацівників. А ще – можливість подальшого осучаснення та модернізації закладу.

З цього приводу міські депутати (за винятком фракції партії «Відродження») ще місяць тому попросили підтримки у голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка та нардепа Антона Яценка, апелювавши до них з аргументованим зверненням (див. «РУ» №40 від 7 жовтня).

Як це часто трапляється, нормативно-законодавчі прогалини, котрих не позбавлений і процес формування госпітальних округів, спричинюють місцеві конфлікти, надто ж навколо проблеми обрання базових лікарень. Медичних працівників та владу на місцях особливо лякає перспектива припинення державного фінансування районів, де не функціонуватиме багатопрофільна лікарня другого рівня. Що станеться в підсумку: перепрофілювання існуючих закладів (цей напрямок посилено декларує МОЗ) чи їх скорочення, а то й закриття?

Тому й атакують комітет з питань охорони здоров’я Верховної Ради численними запитами з різних регіонів країни. Органи місцевого самоврядування, медичні працівники, громадські організації стурбовані непрозорими критеріями вимог до закладів, що претендують на роль центрів госпітальних округів. Людей турбує відсутність конструктивної співпраці з цих питань між різними гілками влади та тими, хто має вплив на цей процес.

Під час недавньої зустрічі з міськими медпрацівниками народний депутат Антон Яценко переконував колектив комунального закладу у відсутності власних повноважень впливати на процес формування госпітального округу. Однак відразу ж похвалився тим, що його стараннями кабінет жіночого здоров’я буде відкрито на базі ЦРЛ (міський бюджет виділив на ці потреби 400 тисяч гривень співфінасування).

На жаль, медичні працівники міста не змогли отримати від народного депутата відповідей на питання, що їх хвилюють, оскільки головна тема обговорення схибила в русло політиканства.

Навзамін на запитання мера Умані Олександра Цебрія, чи виділяє міське самоврядування кошти на модернізацію медичних послуг в Умані, відповідь присутніх була однозначна: ніколи раніше медична галузь не була в такому пріоритеті влади, як нині. Влас. інф.

 

Вівторок, 28 листопада 2017 10:47

СТАДІОН: право вибору назви

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Чи  не найважливішою  подією  жовтня стало повернення центрального стадіону в комунальну власність.  Нагадаємо, що до цього стадіон належав  ПАТ «Уманьферммаш» та мав відповідну  назву.  З переходом  його у повне розпорядження міста постала потреба  перейменування.  

 

За  свою більш ніж  дев'яносторічну історію  цей призначений для спортивних занять об’єкт змінив декілька назв: «Червоний стадіон»,  стадіон ім. Г.І.Котовського, «Іллічівець-Умань», «Стадіон «Уманьферммаш». Кожна назва символізувала певні зміни в житті міста, переломні етапи, але як би не розгорталися події, з часу свого виникнення стадіон покликаний функціонувати  на благо міста та, зокрема, наших спортсменів.  Керуючись цим, міська влада вирішила, що  саме  уманчани мають право запропонувати назву для головного спортивного об'єкту міста.

Звичайно, що кожен з нас матиме свій варіант назви, мотивуючись чи то суб'єктивними, чи об'єктивними чинниками. Ми ж поцікавились думками стосовно цього у людей, які все життя віч-на-віч зі спортом. 

- «Міський центральний стадіон» - це, на мою думку, найдоцільніша назва. Вважаю, що не потрібно присвоювати стадіону чиєсь ім'я, бо це може викликати суперечки в громаді. Та все ж якщо розглядати варіант із присвоєнням, то віддав би перевагу В.С.Бойку, бо гадаю, що саме його внесок у розвиток  стадіону був найбільшим. Сто відсотків  не наполягаю на цьому, тому що кожен має свою точку зору щодо заслуг з реконструкції стадіону, проте вважаю доцільним встановити  меморіальну дошку  на честь Володимира Семеновича. 

Сприймаю позитивно факт передачі стадіону в комунальну власність, але відзначу, що й до цього він був корисний спортивній спільноті, а керівництво підприємства завжди йшло назустріч. Щиро сподіваюсь, що такі зміни підуть на користь спортивній громаді міста, адже вважаю, що стадіон має стати центром спортивного і культурного життя всього регіону, а не тільки Умані. Місця на стадіоні більш ніж достатньо - вистачить всім! А всі затрати «окупляться» здоров'ям та позитивними емоціями уманчан, - висловлює думку  громадський діяч, активіст, автор багатьох футбольних досліджень, педагог Ігор Соболенко.

Справжня дискусія розгорілася при виборі назви для нашого стадіону серед викладачів факультету фізичного виховання Уманського державного педагогічного університету імені П.Тичини, адже їхня професія безпосередньо стосується цього спортивного об'єкту. На ньому вони здобували свої перші перемоги, саме тут отримували неоціненний спортивний досвід, який тепер передають студентам.  Беручи до уваги той чи інший чинник, кожний з них пропонував власну версію назви стадіону, у декого вони збігалися. Наприклад, на назві  «Умань» зупинилися Олег Андрощук та Микола Маєвський; назву «Умань Арена» або ж «Олімпійський»  пропонує Максим Вакарчук. «Уманський центральний стадіон імені В.С.Бойка» - на такій назві зупиняється керівник спортклубу Володимир Щербина, підкреслюючи вагомий внесок Володимира Бойка у розвиток стадіону. Освітяни-спортсмени наголошують, що стадіон має обслуговувати як доросле, так молодше покоління, але зазначають, що до нього має бути бережливе ставлення та догляд.

Думкою спортсменів цікавився Влад ШУКАЙЛО

Вівторок, 28 листопада 2017 10:41

ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ І ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЛІКАРНЯ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Напевне, ви вже здогадалися, що мова піде про приймальне відділення міської лікарні, яке працює в цілодобовому режимі – удень і вночі, в будні й свята. Тут надають кваліфіковану медичну допомогу за направленням спеціалістів первинної ланки і профільних лікарів (це складає приблизно 25 відсотків від усіх пацієнтів), доставленим каретою швидкої допомоги та в екстрених випадках (21 відсоток). Однак найбільше відділення фіксує самозвернень: 44 відсотки від загальної кількості хворих. Тут нікому не відмовляють у прийомі й допомозі!

Відділення, котре є візитною карткою міської лікарні, працює понад чотири десятиріччя. Нині тут, за переконанням завідувача Ігоря Кобиляка, склався на диво професійний та відповідальний колектив.

- У нас не скажуть: «Ви звернулися не за тим профілем» або «їдьте лікуватися за місцем проживання». Я мав нагоду спостерігати роботу приймальних відділень не в одній лікарні, повірте, з нашим не порівняти, - зауважує Ігор Анатолійович.

- Ми виробляємо командний підхід до надання невідкладної медичної допомоги, - долучається до розмови травматолог Олександр Максютов. – Бригада лікарів з травматолога, хірурга, нейрохірурга, реаніматолога діють за принципом одночасності (а не послідовності, як було раніше): діагностують, надають першу допомогу і лікують. 

У випадку, якщо до приймального міськлікарні привозять постраждалих у ДТП чи серйозно травмованих за інших обставин, «швидка» ще з дороги повідомляє про характер ушкоджень, і бригада лікарів вже чекає пацієнтів. Великий плюс у тому, що перераховані вище спеціалісти збираються в найкоротший час, адже правило «золотої години» відоме усім медикам.

- Практикуємо диференційований підхід, - продовжує Олександр Максютов. – Велике значення має сортування хворих, яке здійснює найдосвідченіший з лікарів: кому необхідна першочергова допомога, а хто отримає відстрочену.

Для прийняття миттєвих рішень і ефективних дій лікарям необхідні відповідні умови. Їїх було створено два роки тому, коли на базі приймального відділення почав працювати сучасний пункт невідкладної медичної допомоги. Наповнену необхідним обладнанням реанімаційну залу обладнали за фінансової підтримки міністерства закордонних справ Держави Ізраїль та його посольства в Україні.

- Завдяки фінансуванню з міського бюджету зала реанімації забезпечена необхідними ліками для надання невідкладної допомоги, - наголошує старша медсестра приймального відділення Інна Омельчук.

Інна Василівна у числі інших її колег стали учасниками тренінгу, проведеного минулого року  для уманських медиків ізраїльськими фахівцями. Гості ділилися досвідом дій в умовах надзвичайних ситуацій, показували, як допомагати великій кількості постраждалих  з різними травмами.

До слова, про середній медичний персонал  приймального відділення. Всі медичні сестри мають вищу кваліфікаційну категорію, підковані теоретичними знаннями і практичними навичками. По-іншому ніяк, адже тут доводиться бути до певної міри універсалом, виконуючи велику кількість маніпуляцій.

Нагадаємо про те, що з початку 2000-х у приймальному відділенні функціонує детоксикаційна палата – так звана наступниця витверезника радянської доби. Її пацієнти створюють для медперсоналу чимало проблем, складність яких раніше пом’якшували чергові правоохоронці. Зараз лікарі й медсестри залишаються сам на сам з агресивними «постояльцями», від яких будь-якої миті можна чекати небезпечних сюрпризів.

- Пост поліції вкрай потрібен, це питання безпеки наших фахівців на робочому місці, - в один голос доводять медичні працівники приймального відділення.

Обстеження пацієнтів у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння проводяться при допомозі сертифікованих апаратів «алкофор» і «алкоскан». Традиційно найбільше навантаження припадає на них (а в першу чергу – на медперсонал) у вихідні та свята. 

А в будні на базі приймального відділення працює ще й пункт консультаційної допомоги для прилеглих районів. За попередньо поданою звідти заявкою лікарі необхідного профілю їдуть у відрядження в інші лікувальні заклади – Жашків, Христинівку, Тальне, а то й в Уманську «районку». 

Тим часом приймальне відділення міської лікарні теж працює з повним навантаженням: потік хворих за місяць тут складає до півтори тисячі осіб.

Людмила СЛОБОДА

 

Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Кизило – кому в нашому місті не знайоме це прізвище? Не лише на всю Умань – на всю Україну прославив його юний капітан (а посмертно - майор) з позивним «Орел», політ якого обірвався в авдіївській «промці». Це сталося на початку нинішнього року. Тоді ми, оплакуючи життя молодого захисника, згадували, що Андрій вихований військовою династією, що обрав професію свідомо, наслідуючи приклад дідуся та батька.

Без сумніву, це так, адже і Микола Гурійович, і Олександр Миколайович – фахові військові, вонив різні часи опановували професію захисника Батьківщини в Київському вищому загальновійськовому командному училищі – цей заклад до 1992 року готував спеців військової розвідки.

Однак коріння роду, чоловіки якого  ставали на захист рідного краю, набагато глибше й розлогіше. Нам удалося нарахувати п’ять поколінь славного прізвища, у шанобі до представників якого тамують подихуманчани.

 

ВОЛОСНИЙ СТАРШИНА

Взагалі-то з Уманню рід Кизилів пов’язав свою долю від Миколи Гурійовича, Андрієвого дідуся, що подався в наше місто по аграрну науку – вступати до технікуму механізації (нинішній агроколедж). Та ми спершу згадаємо про Степана Тимофійовича Кизила – прапрадіда Героя України. 

Під час української революції 1917-1921років він служив у козаках, а по закінченні служби був обраний волосним старостою в Шамраївці Сквирського району, що на Київщині. Саме в цьому селі закопана пуповина роду. До нащадків дійшли розповіді про те, яку безвідмовну зброю мав Степан для впливу на ледарів, хитрунів та забіяк, щотраплялися серед односельців. Довгий сучкуватий дрин зі старої міцної груші діяв на таких безвідмовно!

Мало не століттяпотому його славний праправнук Андрій, офіцер українських Збройних сил, по-іншому виховував підлеглих, багато з яких за віком годилися йому в батьки. Якось проштрафився на службі один механік – уже в літах чоловік – та й проситься, неначе в школі:

- Товаришу капітан, пробачте, будь ласка, я більше так не буду!

- Що мені з вами робити? Хіба у куток поставити? – ледь утримався, щоб не розсміятися,молодий командир.

Коли ж уперше зустрівся з резервістами, що вишикувалися перед вчорашнім випускником академії Сухопутних військ не зовсім рівним строєм, сказав від душі:

- Мужики, ви мені в батьки годитесь,  я перед вами готовий на коліна стати – нашу землю треба захищати.

Повертаючись до Степана Тимофійовича, згадаємо, що, незважаючи на своє волосне старшинство, йому не вдалося вберегти від смерті сина й дружину – в одній могилі похоронили їху рідному селі в голодному 1933-му…

 

БУВ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ НА ГЕРОЯ

Механізатор-універсал, якого з перших днів Другої світової війни посадили у Житомиріна полуторку (автомобіль вантажопідйомністю 1,5 тонни), - це вже Гурій СтепановичКизило, прадід Андрія. Під Сталінградом боєць нарешті пересів на витривалого «Студебекера» і тягнув ним знамениту «Катюшу» аж у Європу: війна для орденоносця Гурія Кизила закінчилася в Австрії. Йому випало стати учасником Корсунь-Шевченківської битви ще й Умань визволяти.

Розповів про це своєму синові Миколі, коли той вже навчався в уманському технікумі – батько вирішив на місці пересвідчитися, чи нормально влаштувався першокурсник, чи не байдикує. А під час прогулянки містом попросив провести до ставу на в’їзді до Умані, пригадав, як переправлялися через нього у березні 1944-го.

Заодно й обмовився, за що високу винагороду отримав – орден Червоної Зірки. Снаряд прошив задню частину кабіни його «Студера», самого шофера теж поранило. Ворог можливості не втрачав: причепивши «Катюшу» до свого транспорту, радів, що вполював цінну здобич – грізну реактивну установку. Та солдат, зібравши останні сили, завів двигуна і різко рушив уперед – і трофеєм виявився німецький автомобіль.

- Тоді мене на Героя представляли, та обійшлися Червоною Зіркою, - скромно коментував героїчний вчинок гвардії сержант.

І не лише цією нагородою, додамо вже від себе, а ще – орденом Вітчизняної війни І ступеня, не однією медаллю, серед яких – найвища солдатська відзнака «За відвагу».

 

УМАНЬ ПЕРЕВАЖИЛА БАТУМІ, А ЗЕМЛЯ – ВОДНІ ПРОСТОРИ

Так з притаманною йому іронією Микола Гурійович Кизило коментуєсвою відмову податися в моряки. На водні простори наполегливо сватали Андрієвого дідуся його брати – старший і молодший, котрі пов’язали життя з морем. 

Ставши курсантом батумської мореходки, брат переконував Миколу у всіх плюсах  майбутньої професії. Та Умань переважила Батумі. Хоча по завершенню строкової служби механік-водій середніх танків першого класу отримав пропозицію продовжувати службу в армії. Ще б пак: «школу гладіаторів», як тоді жартівливо називали «учебку» в Десні (Козелецький район на Чернігівщині), гвардії старшина успішно пройшов,  річку на танку під водою з вісім десятків разів перетнув, відмінником бойової підготовки став. І раптом – відмовив армійським начальникам. Ще й аргумент підшукав переконливий:

- Мої знання зараз потрібні сільському господарству – там більше користі принесу.

Не посміли з такими доказами сперечатися командири, бо якраз тоді єдина в країні керівна партійна сила курс на розвиток аграрного сектора оголосила.

Однак армійські погони все одно лягли на плечі Миколи Гурійовича. Тільки вже офіцерські: міністерство оборони призвало на службу у щойно створений у військах інститут політпрацівників рот. Потрапив до Уманського військкомату помічником начальника відділення, екстерном закінчив навчання у Київському загальновійськовому училищі.

Від сонячного Батумі свого часу відмовився, зате на Крайню Північ довелося потрапити. З Мурманської області у званні підполковника запасу повернувся Микола Гурійович з родиною до України.

Чи не шкодує про нездійснені морські можливості?

- Коли брат запропонував гарну посаду на теплоході, з дуже солідним на той час заробітком у 600 рублів, вирішив порадитися  з дружиною, - пригадує Микола Гурійович. – «Краще хай буде 60 рублів, але щоб я тебе щовечора вдома зустрічала», - такою була відповідь.

Втрачені морські пейзажі Микола Гурійович після звільнення в запас компенсував красотами рідної «Софіївки» - він довго працював у дендропарку керівником служби охорони праці. Не залишалась ніколи без його уваги й земельна ділянка у приміських Дмитрушках, де до праці на городі змалечку привчав чотирьох свої онуків. Щоб було малим у чому носити картоплю, сам виплів з лози невеличкі кошики.

- «Бери накидай картопельку», - казав мені дідусь, щойно я навчився ходити, - пригадував онук Андрій.

Працює дітвора, старається. Дідусь через якийсь час спостерігає – пропав у малих ентузіазм до роботи, пора переключатися на розваги. Миттю кидає клич:

- Їдемо за тортом з морозива!

Це поки менші були. Підросли – відряджають до дідуся на «дипломатичні» перемовини найменшого – Сергія (Андрія молодший брат):

- Ти нам, дідусю, морозиво не купуй, краще компенсуй грошима.

- А чому ні – ви своїм трудом заробили!

На 60-річчя внуки дідусеві такий концерт влаштували! А 70-річчя припало на літо 2014-го, коли Андрій через кілька днів після прискореного закінчення академії Сухопутних військ уже був під Волновахою…

 

НЕ ВИПАДКОВІСТЬ

Напевне, не є випадковістю, що окремі рядки з біографії військових у родині Кизилів перегукуються, повторюючись то у географічних іменах, то в назвах навчальних закладів. Скажімо, участь у бойових діях Другої світової війни Гурій Степанович почав з Житомира, згодом, хай і через тривалий час, випало служити там Андрієвому батькові Олександру Миколайовичу. Гвардії сержант Кизило мав медаль «За взяття Берліна», а його внук (батько Андрія) починав лейтенантом у військовій частині, що дислокувалася за 120 кілометрів від столиці вже об’єднаної Німеччини.

Чи навчальні заклади: Олександр Миколайович після 9 класу вступав до тоді Київського Суворовського училища, але цю першу військову вершину вдалося успішно здолати його старшому синові: Андрій став курсантом Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

На той час служба в Збройних силах України для Олександра Миколайовича йшла до завершення: його офіцерські роки припали на розформування, а не формування української армії. Через те рішення 15-річного сина про майбутнє, пов’язане з військом, батьки сприйняли надто стримано. Коли ж пересвідчилися, що Андрій ставиться до свого вибору з усією серйозністю, перечити не стали. Тато дозволив собі зауважити єдине:

- Якщо сам  справишся зі вступними екзаменами, ми заперечувати не будемо.

Можливо, пригадав свої післявступні емоції, коли його не зарахували до складу «суворовців». Тоді вирішив: «Це хороший урок – треба більше вчитися». І попрямував до батьків у Мурманську область закінчувати школу, після якої зі срібною медаллю повернувся до Києва –тепер уже штурмувати вище командне загальновійськове училище.

Кар’єра молодого здібного офіцера, поруч з яким завжди була дружина Оксана, його уманська однокласниця, стрімко рухалася вгору: у 29 він уже став майором. Але Україна так же стрімко згортала витрати на свої Збройні сили, нещадно «кидаючи під ніж» цілі військові частини, спеціальні навчальні заклади. Тому в 37 років Олександр Кизило був звільнений у запас.

Хоча в навчальному центрі «Десна», де колись успішно освоював майстерність управління броньованим велетнем його батько Микола Гурійович, майор теж устиг послужити: спершу на посаді командира навчально-механізованого взводу (і це після шести років служби у званні майора), через деякий час – заступником начальника штабу навчально-механізованого полку.

А вже його юному синові у 23 роки довірили посаду заступника командира комбата. Тільки трапилося це не в реаліях мирного часу, а в зоні бойових дій, які й досі чомусь носять назву АТО…

 

ПОЗИВНИЙ «ОРЕЛ»: ПОЛІТ ТРИВАЄ

Про захисника України Андрія Кизила з часу його героїчної загибелі чимало сказано, написано, показано, навіть завіршовано. Аби не збитися на стежку недоречного пафосу, якого не сприймав Андрій, дозволимо собі вдатися до деяких цитат.

Василь Тарасюк, товариш по академії і по службі, з серпня 2017-го – Герой України:

- Позицію, де загинув Андрій, ми не залишили. Це вже був бій на смерть. Стільки хлопців полягло – ми не мали права віддати ворогові землю, на якій пролилась кров наших хлопців. Позицію ми одразу перейменували на «Орел» на честь Андрія.

Олександр Миколайович Кизило, тато Андрія:

- Дуже хочеться потрапити на місце, де Андрюша прийняв свій останній бій. Не знаю, чи наважимося це колись зробити, та й можливість така з’явиться тільки після того, як там припиниться стрілянина.

Прес-офіцер 72-ї окремої механізованої бригади Олена Мокренчук:

- Він мріяв про сильну професійну армію і прагнув стати гідним військовим, як батько та дідусь. Він був одним із тих, кого називали надією української  армії.За кілька років він би був у генштабі. 

Його любили всі – підлеглі, волонтери і військкори.

Військкор і друг Андрія Володимир Рунець:

- Смерті стали статистикою. Я думав, що задеревенів. Здавалося, мене не пройняти нічим. До всього звик, все бачив.Але потім загинув Андрій...

Ні до чого я не звик.Я просто акумулював біль, горе і втрати всередині себе.

Дружина Оксана Богданівна:

- Як пам'ять для нащадків я передала Національному музеєві історії України в Другій світовій війні  особисті речі Андрюші – військову форму, бронежилет, каску, берци, рацію. Планшет, що подарував йому дідусь. Залишила собі годинник, з яким Андрій не розлучався ніколи, –синові Артемчику буде пам'ять про батька. А в моєму серці назавжди залишиться пам’ять про коханого та любов до нього.

Дідусь Микола Гурійович Кизило:

- Армійський статут і підручник з англійської мови були в бліндажі його настільними книгами – він знаходив час  вивчати нове й удосконалюватись. Коли я говорив про його можливе переведення з передової, він відповів: «Я хлопців не покину!»

Оксана Борисівна Кизило, мама Андрія:

- Якось біля могили сина зустріли його однополчанина з Христинівки. Він розповів, яким наш Андрій був у воєнних буднях. Зажди зібраний, виголений, акуратний, підтягнутий – взірець для підлеглих, справжній офіцер.

Валентина Леушина, Жашків. «Лишився вічно молодим» - з посвяти Андрієві Кизилу на сороковини:

Твоя усмішка миловидна                Своє життя поклав на плаху,

Лишилась з нами назавжди.           Ти гідно землю боронив,

Тебе понівечена доля                       Ішов на ворога без страху

Лишила вічно молодим…               Життя безмежно ти любив…

 

У газеті «Рідна Умань» від 4 лютого ми помістили публікацію про Героя під назвою «Позивний «Орел»: осколком перерваний політ». Сьогодні, за кілька місяців потому, стверджуємо: «Позивний «Орел» - політ триває!» Бо той бій 29 січнявін виграв, заступивши на вічну службу народові України.

Підготувала Людмила СЛОБОДА

Back to Top