Понеділок, 11 грудня 2017 09:59

ДО «ПРОФЕСІЙНОГО» СВЯТА ВОЛОНТЕРІВ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Минулого грудня  в першому числі нашого часопису, що почав виходити щотижня,  ми назвали Умань містом волонтерів. Збіг рік, а істинність такого твердження не піддається жодному сумніву. Добровольці-волонтери невтомно продовжують допомагати армії, невпинно наближаючи нашу перемогу. З нагоди волонтерського «професійного» свята ми зустрілися з членами уманських найпотужніших організацій – «До перемоги» і «Разом».

Ми не пишемо од, ми констатуємо факти

 

Серпнем 2014 року означено початок діяльності Уманської громадської міськрайонної волонтерської організації «Разом», до складу якої входять 42 члени-активісти Це представники різних вікових і соціальних груп, професій, релігійних та політичних поглядів, проте всіх об'єднує справжній патріотизм, що виражається  не на словах, а на ділі. На рахунку організації чимало добрих справ, які не тільки принесли реальну допомогу українським військовим, а й загалом підняли на вищий щабель рівень свідомості й патріотизму уманчан. 

- Діяльність нашої волонтерської організації  різнобічна. Є група, яка забезпечує наших воїнів необхідним на передовій.  «Кулінарна сотня» займається  виготовленням сухих борщів, супів, вітамінних наборів та лікувальних чаїв. «В'язальна сотня» - в'язанням  шкарпеток (понад 1500 пар уже передано на передову), а група «Сітка» - виготовленням маскувальних сіток (передано близько 108 сіток). Підрозділ «Інноватор» об'єднав чоловіків- майстрів, які протягом 2014-2016 років, не очікуючи запрошень, гуртувалися і творили великі справи. 40 буржуйок, 36 жаровень, більше 40 душових кабінок - все це і багато іншого створено ними за цей час. І наша гордість - перший в Україні пересувний банно-пральний комплекс, яким вже 2,5 роки користуються бійці на передовій. 

 Не менш важливу роль виконує наше «Милосердя» - члени цієї групи допомагають госпіталям, пораненим бійцям, дитячим будинкам та притулкам. Намагаємося допомагати ліками, одягом, постільною білизною, адже це завжди в дефіциті. Систематично проводимо різноманітні благодійні акції, а виручені кошти спрямовуємо на лікування поранених бійців, виготовляємо обереги й подарунки, і відвідуємо  поранених у госпіталях.  За час роботи штабу здійснено 72 поїздки на фронт, - розповідають у штабі волонтерської організації. 

Це лише маленька частина від громіздкої та неоціненної праці істинних патріотів. Відзначимо лиш, що активно ведеться робота над створення другого банно-прального комплексу.

- Там буде 10 пральних машин (у першому було 6), три центрифуги. А ще - автономний підігрівач, який працюватиме на дизельному паливі. Поставимо баки на 2 т води, щоб якомога більше бійців змогли скористатися душовими та пральнею. Зібрати кошти допомогла українська діаспора, місцеві благодійники. Колектив уманських художників на чолі з Людмилою Довгань гарно розфарбували комплекс, - розповідає головний розробник цього «дива гігієни» Юрій Бистранівський.

Війна об'єднала українців з усього світу. У штабі «Разом» наголошують на неабиякій допомозі діаспори.

- Це наші благодійники з іспанських  міст Таррагона, Аліканте, Гіссона, Барселона, Малага. Разом було придбано 2 тепловізора, карету швидкої допомоги та ліки на суму понад 2000 тис. євро. Завдяки їхній допомозі вдалося зібрати необхідну суму (2,5 тис. євро) на проведення операції для уманчанина Віталія Владики. Також співпрацюємо з українцями  Бельгії, Німеччини, Австрії, США.  Завдяки підтримці діаспори для діток наших воїнів-героїв взимку та навесні організували поїздку до Львова. 

«Чому вирішили займатися волонтерською діяльністю, чому обрали цей шлях?» - запитую, а у відповідь чую: «Тут все однозначно. По-іншому й бути не могло. Якщо не ми, то хто?».

Ми не пишемо од, ми констатуємо факти. Ці свідомі люди, не шкодуючи сил та здоров'я,  ведуть невпинну боротьбу проти ворога, і можливо, саме завдяки таким от волонтерам ми й досі живемо в Україні, ми й досі живемо. 

Віктор СКЕЛЯ

Понеділок, 11 грудня 2017 09:43

Такі вони, Груці. БАТЬКО Й СИНИ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

«ХТО БУВ З ТОБОЮ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ…»

Він опирається на палицю при ходьбі й носить нарукавний шеврон «Дика качка». А в нагрудній кишені його військового однострою - два шматки металу, витягнуті з молодого тіла. Одного прапорщик Іван Груць дістав сам з пораненої ноги навесні 2015-го. Тоді вони зі старшим братом Віктором у складі зведеного загону Повітряних сил «Дика качка» воювали неподалік Донецького аеропорту.

- Осколок прошив ногу і загальмував перед кісткою, - пригадує Іван своє перше – «дріб’язкове» (якщо порівняти з цьогорічним) поранення. – Я зразу й не зрозумів, що мене зачепило, навіть болю не відчував. Далі вів вогонь, змінюючи позиції. А потім побачив: щось стирчить із ноги. Сам і витягнув металевий шматок, - Іван зважує на долоні таких небезпечних ворожих посланців, - хлопці обкололи рану ліками, та й уся допомога.

Наш мужній земляк тоді так і не потрапив до шпиталю – спочатку безкінечні обстріли не пускали, а потім не захотів підводити своєю відсутністю товаришів. Надто гаряче було в ті весняні дні «диким качурам».

До речі, звідки така дивна назва бойового підрозділу? – подивується необізнаний читач. Звісно ж, її авторство належить самим воякам зі зведеного загону. А народилася вона в час, коли екіпірування наших бійців  було надто різномасним, з прапорцями-нашивками різних країн на камуфляжах. Терористи, взрівши через біноклі на декому з військових ЗСУ польську форму, вирішили, що з ними воюють «Дикі гуси» - польські спецназівці. Наші хлопці надихнулися таким припущенням і вирішили: «Дика качка» нічим не гірша.

В одній з ротацій зведеного загону захисників неба, яким довелося на смерть стояти на краю рідної землі, і воювали брати Груці – Віктор й Іван, «Добрий» і «Злий» - такі позивні дали їм побратими. Про край землі сказано не випадково. Адже йдучи в АТО, брати-прапорщики мали чітке формулювання свого рішення: «Краще ми ТАМ, ніж вони ТУТ!» Для них, як і для більшості з нас, ТАМ – це край нашої землі. Саме так зветься й хвилююча композиція Арсена Мирзояна, яку бійці обрали музичним фоном для змонтованого ними короткого і сильного, як постріл у ворога, фільму з відзнятих у ті дні фото- й відеокадрів.

Хто був з тобою пліч-о-пліч –

Міняють, міняють хлопців, - звучить проникливий голос, а в кадрі – свіжі горбики обкладеної патронами землі з прізвищами п’яти побратимів, для яких день 13 квітня 2015-го  став останнім. Уламок снаряду забороненої Мінськими угодами міни-120-міліметрівки влучив у бліндаж, здетонували і вибухнули боєприпаси.

Гірким продовженням цієї жахливої загибелі, що сталася на очах братів, два роки потому стала для Івана непоправна втрата друга, земляка-уманчанина Василя Ніженського – до нього у бліндаж теж прилетів смертоносний снаряд. Тоді штаб АТО подав офіційне повідомлення: «Вперше за останні три тижні ворог використав танк і випустив зо два десятка снарядів. Один з яких влучив у бліндаж, де знаходилися двоє бійців. Шансів вижити в них не було».

Критично мало шансів на життя було і в самого Івана після множинного осколкового поранення поясниці та черевної порожнини, отриманого нинішнього травня. В кінці минулого року Груць-молодший вдруге потрапив на передову: брати після весни-2015 подали свої  кандидатури на нове відрядження в зону АТО. Однак задовольнили прохання тільки молодшого.

Старший брат приєднався до Івана й підтримував його, як міг, коли воїн вів відчайдушну боротьбу за життя: спочатку в Авдіївці й Покровську, а потім у військовому шпиталі в Дніпрі. Як знати, чи зміг би витримати поранений боєць випробування п’ятьма складними операціями та виснажливим перебуванням на лікарняному ліжку без підтримки Віктора? 

Тоді про Івана Груця та ще одного земляка Юрія Міхєєва розповідала й наша газета, повідомляючи про оголошений колегами з ТК «Умань» благодійний музичний телемарафон по збору коштів на лікування та реабілітацію наших відважних захисників.

Нещодавно Іван Груць, ушкоджений, але не переможений ворогом, виступав перед студентами закладу,  де навчався сам. Нашому воякові надали слово на зібранні з нагоди відкриття меморіальної дошки загиблим у війні на Донбасі випускникам агротехнічного коледжу. Воїн, який переміг смерть, хвилюється і закликає завжди пам’ятати тих, хто був на передовій, щомиті ризикуючи життям. Хто ще там, хто повернувся і кому не судилося…

А від себе додамо: пам’ятати теж треба вміти. Гостро й надійно, невпинно й емоційно, як це робить Груць-старший - батько Віктора й Івана. 

 

У ПОГОНАХ – ТРИ ДЕСЯТИЛІТТЯ 

30, 13 і 35 – ці кілька на перший погляд випадкових цифр є промовистими для старшого прапорщика Івана Павловича Груця. Перша – це кількість відданих військовій службі літ, друга – число обжитих за той період гарнізонів, а третя позначає часову відстань між бойовими діями, в яких випало брати участь батькові й синам.

А якщо й далі продовжити мову цифр, то Іванові-старшому довелося понюхати пороху в набагато молодшому віці, ніж його дорослим дітям. І ще одна дуже суттєва відмінність: сини пішли захищати СВОЮ землю, а в далекому 1980-му 23-річному десантникові Груцю запропонували служити в Афганістані, не пояснюючи, куди саме його відправляють і чим це загрожує. Та годі було лиш потрапити у цю обпалену вогнем розбрату і воєн країну, прийнявши перший бій, щоб зрозуміти:

Трудна бывает жизнь в Афгане,

Ее не каждый может разобрать.

Так, как от вас она далече,

Не каждому здесь суждено бывать.

Чи не з цих римованих рядків розпочалася поетично-пісенна епопея колишнього командира взводу розвідроти 56-ї десантно-штурмової бригади, дислокованої в Кундузі? Кажемо «епопея», бо в творчому арсеналі уманського барда-«афганця» - цілі цикли: пісні-спогади, пісні-реквієми, пісні-присвяти. І за кожним рядком, за кожним акордом – реальні люди, конкретні бойові епізоди, учасником яких судилося йому бути.

Уже в мирному житті нарешті наздогнала сміливого десантника висока бойова нагорода – орден Червоної Зірки. Є підстави кадровому військовому пишатися й іншими відзнаками, що прикрашають його форму. Нечасто Іван Павлович її дістає, але три дати з-поміж інших – то для колишнього «афганця» святе: 15 лютого, 28 травня і 2 серпня. День виведення радянських військ з Афганістану, День прикордонника і День десантника. Зустрічі в ці дні з побратимами вже давно не обходяться без його пісень. І обов’язково серед них звучить «З днем народження тебе, матуся». 

Своїй матінці Груць-старший в 2015-му не зізнався, що вслід за синами подався на фронт: понад чотири місяці провів Іван Павлович у Донецькій і Луганській областях, не полишаючи «бойову» гітару.

- Коли мама все таки дізналася про ту мою поїздку, дорікнула: «Чи тобі мало Афгану?» Але згодом погодилася з моїм рішенням: «Кордони треба захищати». А торік її не стало, - й досі сумує осиротілий син, цитуючи власного вірша:

В дорозі я, мамо, знову в дорозі,

Сьогодні не солдат я – доброволець,

Донецьк з Луганськом - напрямки мої. 

«Дєдушка СА» - шанобливо називали «афганця» наші бійці, натякаючи на його тривалу службу в рядах радянської армії. А він не тільки передавав їм власний бойовий досвід, тішив поетичним словом під звуки гітари, а, як треба,і відстрілюватись допомагав. Враження від побаченого й пережитого на сході вихлюпнулися хвилюючими емоціями в новому творчому циклі «Донбас у вогні». У ньому – знову реальні події, не видумані герої. А серед них – друг автора з Луганська, який живим повернувся з далекого Афгану, а голову поклав на Батьківщині.

Та головної своєї пісні про праведну війну Іван Павлович ще не написав, бо буде вона про перемогу і про мир, що запанує в Україні.

 

Оперуючи у цій стислій розповіді про батька й синів Груців деякими цифрами, все ж не наважимося точно порахувати, скільки років віддала армійській службі чоловіча половина цього роду від діда-прадіда й глибше.

- Доля батька, діда й прадіда були пов’язані з військовою службою – про це ми знаємо, бо залишилися документальні підтвердження. А якщо ще й нас із синами додати, то понад століття набереться, - припускає Іван Павлович Груць.

По всьому виходить: бажання захищати свою землю у цих чоловіків у крові. А День Збройних сил України, що наближається, - їхнє професійне свято.

 

Понеділок, 11 грудня 2017 09:24

Чергова поїздка на фронт

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Ось уже четвертий рік точаться криваві бої на сході України. Страшно це визнавати, але ми, українці, вже звикли  до війни, звикли, що в новинах розповідають про загиблих, звикли бачити людей у віськовій формі. Сьогодні наша армія - одна й найбоєздатніших у світі, та коли це все розпочиналося, держава не могла дати своїм воїнам найнеобхіднішого. І якби не феномен волонтерства в Україні, то хтозна, в якій країні ми б жили і скільки наших воїнів полягло б, не маючи зброї, їжі, або ж від хвороб та холоду. 

 «Тільки до перемоги» - саме таким принципом керуються члени волонтерського штабу зі схожою назвою. Організація, що нараховує 45 осіб, існує вже майже три роки. Але волонтерством більшість з них почали займатися від самого початку бойових дій. Нещодавно вони здійснили чергову поїздку в зону АТО. Про це і не тільки розповідає член організації Інна Беспалько, яка стояла біля витоків волонтерського руху в нашому місті й особисто їздить на передову.

- Чи на четвертому році війни люди так само допомагають армії,  як тоді, коли ці страшні події лише розпочиналися?

- На жаль, люди уже не так активно допомагають. Українці втомилися воювати. Це стосується і воїнів, і простого населення. Пам'ятаю, як тільки ми почали займатися волонтерством, то чергували  щоденно три-чотири особи. Ми не встигали розвантажувати все, що люди нам привозили, передавали, приносили, пересилали. Щомісячно здійснювали три-чотири поїздки на передову. Завжди їздили перед святами: Різдвом, Днем захисника, Днем Святого Миколая, адже особливо в ці дні хочеться нашим воїнам привезти частинку домашнього тепла, бо ж  вони далеко від близьких та рідних. Остання поїздка було аж 24 серпня,  і от вдалося привітати  хлопців з Михайлом Архистратигом,  до того ж 21 листопада відзначається ще й  День десантно-штурмових військ.

- Чого зараз потребують хлопці?

- Насамперед, потрібні засоби захисту. Це й маскувальні сітки, мішки для укріплення. Завжди в дефіциті фрукти, овочі. Зараз постає гостра необхідність в ліках, особливо протизастудних. Досить часто потрібні генератори. 

- Як тримаєте зв'язок з бійцями?

- Телефонуємо, запитуємо, що потрібно. Часто й вони самі зв'язуються з нами, кажуть, що необхідно привезти або ж просто дякують. Це найприємніше. Співпрацюємо і з віськкоматами. Але ж кажу, їздимо не перший рік, знаємо всіх особисто, тому зі зв'язком проблем немає.

- Ось нещодавно передали нову партію допомоги. Чи важко було назбирати необхідне? 

- Дуже важко, але впоралися. Ми й не думаємо зупинятися. Хлопці, звісно, задоволені, що ми приїхали. Додому привезли три подяки. 

Цього разу поїздка була особливою. Якщо раніше переїжджали з місця на місце, швиденько розвантажували й рухалися далі, то цього разу залишилися на кілька днів, відчули на собі ті умови, в яких живуть наші воїни. Це, звичайно, нелегко... Передали допомогу школі та дитсадку смт. Станиця Луганська. В Новотошківці, на першій лінії оборони, зробили для воїнів концерт у будинку культури (дуже гарна будівля). За це  дякую сімейному дуету Валерію і Ксенії Черкасовим та водієві  Володимиру, який уже має півсотні виїздів на фронт. Люди, які ночують в підвалах і працюють в клубі, хочуть тільки миру. Не всі поважають українських військових, проте  миру хочуть всі. 

- Як хлопці налаштовані? Чи ще вистачає сил?

- Сьогодні армія контрактна - це багато чого змінює. Все вирішує верховне командування. Звичайно, зараз в армії дисципліна на хорошому рівні. Якщо відверто, то всі вже втомилися воювати... 

- Коли наступна поїздка? 

-  Хочемо здійснити ще дві поїздки до Нового року. До Дня Збройних сил України та Святого Миколая. Але ж все залежить не тільки від нас, тому прошу небайдужих допомогти, чим хто може. Хлопці далеко від рідної домівки, тому так потребують нашої підтримки. Ви б знали, як на передовій розбирають листи-побажання від дітей, як радіють цьому. Також обереги просто нарозхват. 

- Як гадаєте, чи довго ще триватиме війна? Чи вистачить і волонтерам, і бійцям сил та снаги?

- Важко щось конкретно сказати. Спілкуючись з хлопцями, набираємося сил. Знаю одне: ми не зупинятимемося аж до перемоги. 

 

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

21 листопада до Комітету з питань Регламенту та організації роботи Верховної Ради України направлено звернення, підписане 21 депутатом Уманської  міської  ради VII скликання. Подаємо його повний виклад.

 

Депутатське звернення

Депутати Уманської  міської ради висловлюють глибоку стурбованість та звертаються до вас з метою привернути увагу до поведінки народного депутата України Антона Яценка. Народний депутат України має слугувати взірцем моралі та добропорядної поведінки, дотримуючись етичних норм спілкування. Антон Яценко давно має репутацію невихованого і безпринципного політика. Багато уманчан вже відкрито висловилися, що їм соромно, що людина з такими низькими моральними якостями та принципами представляє Уманщину у Верховній Раді. Неодноразово з вуст народного депутата лунали образи та погрози на адресу депутатів міської ради, членів виконавчого комітету Уманської міської ради та його працівників, волонтерів, представників громадських організацій та пересічних уманчан. Останньою краплею стала хамська поведінка Антона Яценка по відношенню до медиків КП «Уманська міська лікарня» під час зустрічі 03 листопада 2017 року та принизлива  кампанія, ініційована народним депутатом України Антоном Яценком проти міського голови та його підлеглих.

Подібна поведінка народного депутата є неприпустимою. По-перше, це компрометує високий статус народного обранця, по-друге, дискредитує виборців, які віддали за нього свої голоси.

Стаття 8 Закону України «Про статус народного депутата» закріплює поняття депутатської етики:  у своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Крім того, статтею 24 цього Закону закріплено обов'язки народного депутата додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики.

Даний поступок виходить за всі припустимі рамки суспільної моралі і тому ми звертаємось до вас, як до профільного комітету Верховної ради України, з проханням провести службове розслідування та надати даному інциденту правову оцінку з подальшим  ініціюванням процедури відкликання депутатського мандату.

З повагою депутати Уманської міської ради

До цього офіційного документа, підписаного депутатською більшістю (крім фракції «Відродження», які мають, напевне, власне поняття про моральність) додано кілька аркушів з копіями SMS-повідомлень, фотоматеріалів та публікацій в інтернет-виданнях і соціальних мережах, які підтверджують неетичну поведінку народного депутата, ілюструють, як Антон Яценко принижує честь і гідність міського голови Олександра Цебрія, його колег, члена виконавчого комітету Вячеслава Зозулі, волонтерів, уманчанок.  Для прикладу подаємо кілька скріншотів (знімків з екрана) із соціальної мережі Facebook. 

Вівторок, 28 листопада 2017 11:50

ПАУЕРЛІФТИНГ ЛЮБИТЬ СИЛЬНИХ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Переступивши два роки тому поріг розважально-спортивного комплексу «Амарант», Наталія Сокуренко і в мріях не наважувалась стати членом збірної України з пауерліфтингу. «Прийшла  підшліфувати власну фігуру», - пригадує спортсменка своє перше знайомство з тренером Олександром Дробілком.

 Наталія – випускниця уманського педуніверситету, керівник хореографічного колективу «Барви», що при Будинку культури у Христинівці, в «Амаранті» веде групу з крос-фіту. Нещодавно вона стала переможницею серед жінок в категорії до 60 кг на змаганнях з кубка Європи GPA-IPO з пауерліфтингу, що проходив у Києві. Результат уманчанки  в абсолютному заліку за сумою силового триборства - 360кг. І вона зарахована до національної збірної!

Рекордсменом під час турніру став ще один посланець нашого міста – 17-річний Олесь Петренко, студент Національного університету садівництва. Молодий спортсмен посів перше місце з пауерліфтингу серед юнаків 16-17 років з сумою 470 кг.

Є чим пишатися наставнику команди Олександрові Дробілку! Та й сам «граючий» тренер показав гарний результат - друге місце в категорії  М1 зі станової тяги з результатом 210 кг.

Взагалі ж наше місто на цих змаганнях представляли шестеро спортсменів. Високого результату досягнув Сергій Плотніков: серед юніорів він виявився найсильнішим у змаганнях з пауерліфтингу (серед чоловіків був другим), станової тяги та жиму лежачи.

Перше місце серед учасників до 15 років у пауерліфтингу – теж за уманчанином Олександром Білозором.

 

Влас. інф.

Back to Top