Понеділок, 11 грудня 2017 09:43

Такі вони, Груці. БАТЬКО Й СИНИ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

«ХТО БУВ З ТОБОЮ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ…»

Він опирається на палицю при ходьбі й носить нарукавний шеврон «Дика качка». А в нагрудній кишені його військового однострою - два шматки металу, витягнуті з молодого тіла. Одного прапорщик Іван Груць дістав сам з пораненої ноги навесні 2015-го. Тоді вони зі старшим братом Віктором у складі зведеного загону Повітряних сил «Дика качка» воювали неподалік Донецького аеропорту.

- Осколок прошив ногу і загальмував перед кісткою, - пригадує Іван своє перше – «дріб’язкове» (якщо порівняти з цьогорічним) поранення. – Я зразу й не зрозумів, що мене зачепило, навіть болю не відчував. Далі вів вогонь, змінюючи позиції. А потім побачив: щось стирчить із ноги. Сам і витягнув металевий шматок, - Іван зважує на долоні таких небезпечних ворожих посланців, - хлопці обкололи рану ліками, та й уся допомога.

Наш мужній земляк тоді так і не потрапив до шпиталю – спочатку безкінечні обстріли не пускали, а потім не захотів підводити своєю відсутністю товаришів. Надто гаряче було в ті весняні дні «диким качурам».

До речі, звідки така дивна назва бойового підрозділу? – подивується необізнаний читач. Звісно ж, її авторство належить самим воякам зі зведеного загону. А народилася вона в час, коли екіпірування наших бійців  було надто різномасним, з прапорцями-нашивками різних країн на камуфляжах. Терористи, взрівши через біноклі на декому з військових ЗСУ польську форму, вирішили, що з ними воюють «Дикі гуси» - польські спецназівці. Наші хлопці надихнулися таким припущенням і вирішили: «Дика качка» нічим не гірша.

В одній з ротацій зведеного загону захисників неба, яким довелося на смерть стояти на краю рідної землі, і воювали брати Груці – Віктор й Іван, «Добрий» і «Злий» - такі позивні дали їм побратими. Про край землі сказано не випадково. Адже йдучи в АТО, брати-прапорщики мали чітке формулювання свого рішення: «Краще ми ТАМ, ніж вони ТУТ!» Для них, як і для більшості з нас, ТАМ – це край нашої землі. Саме так зветься й хвилююча композиція Арсена Мирзояна, яку бійці обрали музичним фоном для змонтованого ними короткого і сильного, як постріл у ворога, фільму з відзнятих у ті дні фото- й відеокадрів.

Хто був з тобою пліч-о-пліч –

Міняють, міняють хлопців, - звучить проникливий голос, а в кадрі – свіжі горбики обкладеної патронами землі з прізвищами п’яти побратимів, для яких день 13 квітня 2015-го  став останнім. Уламок снаряду забороненої Мінськими угодами міни-120-міліметрівки влучив у бліндаж, здетонували і вибухнули боєприпаси.

Гірким продовженням цієї жахливої загибелі, що сталася на очах братів, два роки потому стала для Івана непоправна втрата друга, земляка-уманчанина Василя Ніженського – до нього у бліндаж теж прилетів смертоносний снаряд. Тоді штаб АТО подав офіційне повідомлення: «Вперше за останні три тижні ворог використав танк і випустив зо два десятка снарядів. Один з яких влучив у бліндаж, де знаходилися двоє бійців. Шансів вижити в них не було».

Критично мало шансів на життя було і в самого Івана після множинного осколкового поранення поясниці та черевної порожнини, отриманого нинішнього травня. В кінці минулого року Груць-молодший вдруге потрапив на передову: брати після весни-2015 подали свої  кандидатури на нове відрядження в зону АТО. Однак задовольнили прохання тільки молодшого.

Старший брат приєднався до Івана й підтримував його, як міг, коли воїн вів відчайдушну боротьбу за життя: спочатку в Авдіївці й Покровську, а потім у військовому шпиталі в Дніпрі. Як знати, чи зміг би витримати поранений боєць випробування п’ятьма складними операціями та виснажливим перебуванням на лікарняному ліжку без підтримки Віктора? 

Тоді про Івана Груця та ще одного земляка Юрія Міхєєва розповідала й наша газета, повідомляючи про оголошений колегами з ТК «Умань» благодійний музичний телемарафон по збору коштів на лікування та реабілітацію наших відважних захисників.

Нещодавно Іван Груць, ушкоджений, але не переможений ворогом, виступав перед студентами закладу,  де навчався сам. Нашому воякові надали слово на зібранні з нагоди відкриття меморіальної дошки загиблим у війні на Донбасі випускникам агротехнічного коледжу. Воїн, який переміг смерть, хвилюється і закликає завжди пам’ятати тих, хто був на передовій, щомиті ризикуючи життям. Хто ще там, хто повернувся і кому не судилося…

А від себе додамо: пам’ятати теж треба вміти. Гостро й надійно, невпинно й емоційно, як це робить Груць-старший - батько Віктора й Івана. 

 

У ПОГОНАХ – ТРИ ДЕСЯТИЛІТТЯ 

30, 13 і 35 – ці кілька на перший погляд випадкових цифр є промовистими для старшого прапорщика Івана Павловича Груця. Перша – це кількість відданих військовій службі літ, друга – число обжитих за той період гарнізонів, а третя позначає часову відстань між бойовими діями, в яких випало брати участь батькові й синам.

А якщо й далі продовжити мову цифр, то Іванові-старшому довелося понюхати пороху в набагато молодшому віці, ніж його дорослим дітям. І ще одна дуже суттєва відмінність: сини пішли захищати СВОЮ землю, а в далекому 1980-му 23-річному десантникові Груцю запропонували служити в Афганістані, не пояснюючи, куди саме його відправляють і чим це загрожує. Та годі було лиш потрапити у цю обпалену вогнем розбрату і воєн країну, прийнявши перший бій, щоб зрозуміти:

Трудна бывает жизнь в Афгане,

Ее не каждый может разобрать.

Так, как от вас она далече,

Не каждому здесь суждено бывать.

Чи не з цих римованих рядків розпочалася поетично-пісенна епопея колишнього командира взводу розвідроти 56-ї десантно-штурмової бригади, дислокованої в Кундузі? Кажемо «епопея», бо в творчому арсеналі уманського барда-«афганця» - цілі цикли: пісні-спогади, пісні-реквієми, пісні-присвяти. І за кожним рядком, за кожним акордом – реальні люди, конкретні бойові епізоди, учасником яких судилося йому бути.

Уже в мирному житті нарешті наздогнала сміливого десантника висока бойова нагорода – орден Червоної Зірки. Є підстави кадровому військовому пишатися й іншими відзнаками, що прикрашають його форму. Нечасто Іван Павлович її дістає, але три дати з-поміж інших – то для колишнього «афганця» святе: 15 лютого, 28 травня і 2 серпня. День виведення радянських військ з Афганістану, День прикордонника і День десантника. Зустрічі в ці дні з побратимами вже давно не обходяться без його пісень. І обов’язково серед них звучить «З днем народження тебе, матуся». 

Своїй матінці Груць-старший в 2015-му не зізнався, що вслід за синами подався на фронт: понад чотири місяці провів Іван Павлович у Донецькій і Луганській областях, не полишаючи «бойову» гітару.

- Коли мама все таки дізналася про ту мою поїздку, дорікнула: «Чи тобі мало Афгану?» Але згодом погодилася з моїм рішенням: «Кордони треба захищати». А торік її не стало, - й досі сумує осиротілий син, цитуючи власного вірша:

В дорозі я, мамо, знову в дорозі,

Сьогодні не солдат я – доброволець,

Донецьк з Луганськом - напрямки мої. 

«Дєдушка СА» - шанобливо називали «афганця» наші бійці, натякаючи на його тривалу службу в рядах радянської армії. А він не тільки передавав їм власний бойовий досвід, тішив поетичним словом під звуки гітари, а, як треба,і відстрілюватись допомагав. Враження від побаченого й пережитого на сході вихлюпнулися хвилюючими емоціями в новому творчому циклі «Донбас у вогні». У ньому – знову реальні події, не видумані герої. А серед них – друг автора з Луганська, який живим повернувся з далекого Афгану, а голову поклав на Батьківщині.

Та головної своєї пісні про праведну війну Іван Павлович ще не написав, бо буде вона про перемогу і про мир, що запанує в Україні.

 

Оперуючи у цій стислій розповіді про батька й синів Груців деякими цифрами, все ж не наважимося точно порахувати, скільки років віддала армійській службі чоловіча половина цього роду від діда-прадіда й глибше.

- Доля батька, діда й прадіда були пов’язані з військовою службою – про це ми знаємо, бо залишилися документальні підтвердження. А якщо ще й нас із синами додати, то понад століття набереться, - припускає Іван Павлович Груць.

По всьому виходить: бажання захищати свою землю у цих чоловіків у крові. А День Збройних сил України, що наближається, - їхнє професійне свято.

 

Прочитано 737 разів Останнє редагування Понеділок, 11 грудня 2017 14:29
Back to Top