Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Кизило – кому в нашому місті не знайоме це прізвище? Не лише на всю Умань – на всю Україну прославив його юний капітан (а посмертно - майор) з позивним «Орел», політ якого обірвався в авдіївській «промці». Це сталося на початку нинішнього року. Тоді ми, оплакуючи життя молодого захисника, згадували, що Андрій вихований військовою династією, що обрав професію свідомо, наслідуючи приклад дідуся та батька.

Без сумніву, це так, адже і Микола Гурійович, і Олександр Миколайович – фахові військові, вонив різні часи опановували професію захисника Батьківщини в Київському вищому загальновійськовому командному училищі – цей заклад до 1992 року готував спеців військової розвідки.

Однак коріння роду, чоловіки якого  ставали на захист рідного краю, набагато глибше й розлогіше. Нам удалося нарахувати п’ять поколінь славного прізвища, у шанобі до представників якого тамують подихуманчани.

 

ВОЛОСНИЙ СТАРШИНА

Взагалі-то з Уманню рід Кизилів пов’язав свою долю від Миколи Гурійовича, Андрієвого дідуся, що подався в наше місто по аграрну науку – вступати до технікуму механізації (нинішній агроколедж). Та ми спершу згадаємо про Степана Тимофійовича Кизила – прапрадіда Героя України. 

Під час української революції 1917-1921років він служив у козаках, а по закінченні служби був обраний волосним старостою в Шамраївці Сквирського району, що на Київщині. Саме в цьому селі закопана пуповина роду. До нащадків дійшли розповіді про те, яку безвідмовну зброю мав Степан для впливу на ледарів, хитрунів та забіяк, щотраплялися серед односельців. Довгий сучкуватий дрин зі старої міцної груші діяв на таких безвідмовно!

Мало не століттяпотому його славний праправнук Андрій, офіцер українських Збройних сил, по-іншому виховував підлеглих, багато з яких за віком годилися йому в батьки. Якось проштрафився на службі один механік – уже в літах чоловік – та й проситься, неначе в школі:

- Товаришу капітан, пробачте, будь ласка, я більше так не буду!

- Що мені з вами робити? Хіба у куток поставити? – ледь утримався, щоб не розсміятися,молодий командир.

Коли ж уперше зустрівся з резервістами, що вишикувалися перед вчорашнім випускником академії Сухопутних військ не зовсім рівним строєм, сказав від душі:

- Мужики, ви мені в батьки годитесь,  я перед вами готовий на коліна стати – нашу землю треба захищати.

Повертаючись до Степана Тимофійовича, згадаємо, що, незважаючи на своє волосне старшинство, йому не вдалося вберегти від смерті сина й дружину – в одній могилі похоронили їху рідному селі в голодному 1933-му…

 

БУВ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ НА ГЕРОЯ

Механізатор-універсал, якого з перших днів Другої світової війни посадили у Житомиріна полуторку (автомобіль вантажопідйомністю 1,5 тонни), - це вже Гурій СтепановичКизило, прадід Андрія. Під Сталінградом боєць нарешті пересів на витривалого «Студебекера» і тягнув ним знамениту «Катюшу» аж у Європу: війна для орденоносця Гурія Кизила закінчилася в Австрії. Йому випало стати учасником Корсунь-Шевченківської битви ще й Умань визволяти.

Розповів про це своєму синові Миколі, коли той вже навчався в уманському технікумі – батько вирішив на місці пересвідчитися, чи нормально влаштувався першокурсник, чи не байдикує. А під час прогулянки містом попросив провести до ставу на в’їзді до Умані, пригадав, як переправлялися через нього у березні 1944-го.

Заодно й обмовився, за що високу винагороду отримав – орден Червоної Зірки. Снаряд прошив задню частину кабіни його «Студера», самого шофера теж поранило. Ворог можливості не втрачав: причепивши «Катюшу» до свого транспорту, радів, що вполював цінну здобич – грізну реактивну установку. Та солдат, зібравши останні сили, завів двигуна і різко рушив уперед – і трофеєм виявився німецький автомобіль.

- Тоді мене на Героя представляли, та обійшлися Червоною Зіркою, - скромно коментував героїчний вчинок гвардії сержант.

І не лише цією нагородою, додамо вже від себе, а ще – орденом Вітчизняної війни І ступеня, не однією медаллю, серед яких – найвища солдатська відзнака «За відвагу».

 

УМАНЬ ПЕРЕВАЖИЛА БАТУМІ, А ЗЕМЛЯ – ВОДНІ ПРОСТОРИ

Так з притаманною йому іронією Микола Гурійович Кизило коментуєсвою відмову податися в моряки. На водні простори наполегливо сватали Андрієвого дідуся його брати – старший і молодший, котрі пов’язали життя з морем. 

Ставши курсантом батумської мореходки, брат переконував Миколу у всіх плюсах  майбутньої професії. Та Умань переважила Батумі. Хоча по завершенню строкової служби механік-водій середніх танків першого класу отримав пропозицію продовжувати службу в армії. Ще б пак: «школу гладіаторів», як тоді жартівливо називали «учебку» в Десні (Козелецький район на Чернігівщині), гвардії старшина успішно пройшов,  річку на танку під водою з вісім десятків разів перетнув, відмінником бойової підготовки став. І раптом – відмовив армійським начальникам. Ще й аргумент підшукав переконливий:

- Мої знання зараз потрібні сільському господарству – там більше користі принесу.

Не посміли з такими доказами сперечатися командири, бо якраз тоді єдина в країні керівна партійна сила курс на розвиток аграрного сектора оголосила.

Однак армійські погони все одно лягли на плечі Миколи Гурійовича. Тільки вже офіцерські: міністерство оборони призвало на службу у щойно створений у військах інститут політпрацівників рот. Потрапив до Уманського військкомату помічником начальника відділення, екстерном закінчив навчання у Київському загальновійськовому училищі.

Від сонячного Батумі свого часу відмовився, зате на Крайню Північ довелося потрапити. З Мурманської області у званні підполковника запасу повернувся Микола Гурійович з родиною до України.

Чи не шкодує про нездійснені морські можливості?

- Коли брат запропонував гарну посаду на теплоході, з дуже солідним на той час заробітком у 600 рублів, вирішив порадитися  з дружиною, - пригадує Микола Гурійович. – «Краще хай буде 60 рублів, але щоб я тебе щовечора вдома зустрічала», - такою була відповідь.

Втрачені морські пейзажі Микола Гурійович після звільнення в запас компенсував красотами рідної «Софіївки» - він довго працював у дендропарку керівником служби охорони праці. Не залишалась ніколи без його уваги й земельна ділянка у приміських Дмитрушках, де до праці на городі змалечку привчав чотирьох свої онуків. Щоб було малим у чому носити картоплю, сам виплів з лози невеличкі кошики.

- «Бери накидай картопельку», - казав мені дідусь, щойно я навчився ходити, - пригадував онук Андрій.

Працює дітвора, старається. Дідусь через якийсь час спостерігає – пропав у малих ентузіазм до роботи, пора переключатися на розваги. Миттю кидає клич:

- Їдемо за тортом з морозива!

Це поки менші були. Підросли – відряджають до дідуся на «дипломатичні» перемовини найменшого – Сергія (Андрія молодший брат):

- Ти нам, дідусю, морозиво не купуй, краще компенсуй грошима.

- А чому ні – ви своїм трудом заробили!

На 60-річчя внуки дідусеві такий концерт влаштували! А 70-річчя припало на літо 2014-го, коли Андрій через кілька днів після прискореного закінчення академії Сухопутних військ уже був під Волновахою…

 

НЕ ВИПАДКОВІСТЬ

Напевне, не є випадковістю, що окремі рядки з біографії військових у родині Кизилів перегукуються, повторюючись то у географічних іменах, то в назвах навчальних закладів. Скажімо, участь у бойових діях Другої світової війни Гурій Степанович почав з Житомира, згодом, хай і через тривалий час, випало служити там Андрієвому батькові Олександру Миколайовичу. Гвардії сержант Кизило мав медаль «За взяття Берліна», а його внук (батько Андрія) починав лейтенантом у військовій частині, що дислокувалася за 120 кілометрів від столиці вже об’єднаної Німеччини.

Чи навчальні заклади: Олександр Миколайович після 9 класу вступав до тоді Київського Суворовського училища, але цю першу військову вершину вдалося успішно здолати його старшому синові: Андрій став курсантом Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

На той час служба в Збройних силах України для Олександра Миколайовича йшла до завершення: його офіцерські роки припали на розформування, а не формування української армії. Через те рішення 15-річного сина про майбутнє, пов’язане з військом, батьки сприйняли надто стримано. Коли ж пересвідчилися, що Андрій ставиться до свого вибору з усією серйозністю, перечити не стали. Тато дозволив собі зауважити єдине:

- Якщо сам  справишся зі вступними екзаменами, ми заперечувати не будемо.

Можливо, пригадав свої післявступні емоції, коли його не зарахували до складу «суворовців». Тоді вирішив: «Це хороший урок – треба більше вчитися». І попрямував до батьків у Мурманську область закінчувати школу, після якої зі срібною медаллю повернувся до Києва –тепер уже штурмувати вище командне загальновійськове училище.

Кар’єра молодого здібного офіцера, поруч з яким завжди була дружина Оксана, його уманська однокласниця, стрімко рухалася вгору: у 29 він уже став майором. Але Україна так же стрімко згортала витрати на свої Збройні сили, нещадно «кидаючи під ніж» цілі військові частини, спеціальні навчальні заклади. Тому в 37 років Олександр Кизило був звільнений у запас.

Хоча в навчальному центрі «Десна», де колись успішно освоював майстерність управління броньованим велетнем його батько Микола Гурійович, майор теж устиг послужити: спершу на посаді командира навчально-механізованого взводу (і це після шести років служби у званні майора), через деякий час – заступником начальника штабу навчально-механізованого полку.

А вже його юному синові у 23 роки довірили посаду заступника командира комбата. Тільки трапилося це не в реаліях мирного часу, а в зоні бойових дій, які й досі чомусь носять назву АТО…

 

ПОЗИВНИЙ «ОРЕЛ»: ПОЛІТ ТРИВАЄ

Про захисника України Андрія Кизила з часу його героїчної загибелі чимало сказано, написано, показано, навіть завіршовано. Аби не збитися на стежку недоречного пафосу, якого не сприймав Андрій, дозволимо собі вдатися до деяких цитат.

Василь Тарасюк, товариш по академії і по службі, з серпня 2017-го – Герой України:

- Позицію, де загинув Андрій, ми не залишили. Це вже був бій на смерть. Стільки хлопців полягло – ми не мали права віддати ворогові землю, на якій пролилась кров наших хлопців. Позицію ми одразу перейменували на «Орел» на честь Андрія.

Олександр Миколайович Кизило, тато Андрія:

- Дуже хочеться потрапити на місце, де Андрюша прийняв свій останній бій. Не знаю, чи наважимося це колись зробити, та й можливість така з’явиться тільки після того, як там припиниться стрілянина.

Прес-офіцер 72-ї окремої механізованої бригади Олена Мокренчук:

- Він мріяв про сильну професійну армію і прагнув стати гідним військовим, як батько та дідусь. Він був одним із тих, кого називали надією української  армії.За кілька років він би був у генштабі. 

Його любили всі – підлеглі, волонтери і військкори.

Військкор і друг Андрія Володимир Рунець:

- Смерті стали статистикою. Я думав, що задеревенів. Здавалося, мене не пройняти нічим. До всього звик, все бачив.Але потім загинув Андрій...

Ні до чого я не звик.Я просто акумулював біль, горе і втрати всередині себе.

Дружина Оксана Богданівна:

- Як пам'ять для нащадків я передала Національному музеєві історії України в Другій світовій війні  особисті речі Андрюші – військову форму, бронежилет, каску, берци, рацію. Планшет, що подарував йому дідусь. Залишила собі годинник, з яким Андрій не розлучався ніколи, –синові Артемчику буде пам'ять про батька. А в моєму серці назавжди залишиться пам’ять про коханого та любов до нього.

Дідусь Микола Гурійович Кизило:

- Армійський статут і підручник з англійської мови були в бліндажі його настільними книгами – він знаходив час  вивчати нове й удосконалюватись. Коли я говорив про його можливе переведення з передової, він відповів: «Я хлопців не покину!»

Оксана Борисівна Кизило, мама Андрія:

- Якось біля могили сина зустріли його однополчанина з Христинівки. Він розповів, яким наш Андрій був у воєнних буднях. Зажди зібраний, виголений, акуратний, підтягнутий – взірець для підлеглих, справжній офіцер.

Валентина Леушина, Жашків. «Лишився вічно молодим» - з посвяти Андрієві Кизилу на сороковини:

Твоя усмішка миловидна                Своє життя поклав на плаху,

Лишилась з нами назавжди.           Ти гідно землю боронив,

Тебе понівечена доля                       Ішов на ворога без страху

Лишила вічно молодим…               Життя безмежно ти любив…

 

У газеті «Рідна Умань» від 4 лютого ми помістили публікацію про Героя під назвою «Позивний «Орел»: осколком перерваний політ». Сьогодні, за кілька місяців потому, стверджуємо: «Позивний «Орел» - політ триває!» Бо той бій 29 січнявін виграв, заступивши на вічну службу народові України.

Підготувала Людмила СЛОБОДА

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Нещодавно на позачерговій сесії міські депутати делегували уманчан до складу госпітальної ради Західного  госпітального округу Черкаської області. Інтереси нашого міста представлятимуть Сергій Бебешко, член громадської організації «Рідна Умань», Лариса Качанова – член міської організації спілки жінок України та міський депутат Юрій Пальчак.

Крім того, депутати Уманської міської ради прийняли звернення до

голови Черкаської обласної державної адміністрації Ткаченка Ю.О. та до народного депутата України Яценка А.В. щодо підтримки визначення КП «Уманська міська лікарня» основним закладом Західного госпітального округу Черкаської області. Процитуємо цей документ у повному обсязі:

 

«У рамкам медичної реформи, що триває в державі, розпорядженням Кабінету міністрів України від 12.07.2017 року № 471-р «Про затвердження переліку та складу госпітальних округів Черкаської області» визначено склад Західного госпітального округу.  Відповідно до пункту 14 Постанови Кабінету міністрів України від 30.11.2016 року № 932 «Про затвердження Порядку створення госпітальних округів» центром госпітального округу має бути багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування другого рівня.

Цим вимогам відповідає КП «Уманська міська лікарня», яка історично вже є провідним лікувальним закладом регіону, надаючи висококваліфіковану медичну допомогу жителям міста та шести прилеглих районів області.

На сьогодні КП «Уманська міська лікарня» є багатопрофільним лікувальним закладом, який в цілодобовому режимі забезпечує надання невідкладної медичної допомоги. Лікарня - єдина в окрузі, в структурі якої поряд із загальноприйнятими підрозділами функціонують відділення за профілями: нейрохірургія, дитяча хірургія, урологія,  отоларингологія, офтальмологія, кардіологія. Паралельно з ними функціонують параклінічні служби (бактеріологічна, патгістологічна, цитологічна лабораторії), що також працюють як міжрайонні.  

Лікувальний заклад має достатній висококваліфікований кадровий склад, значний потенціал для подальшого розвитку. Матеріально-технічна база та площі закладу дозволяють модернізувати лікарню для забезпечення діагностики, лікування та догляду широкого кола невідкладних станів у стаціонарних умовах цілодобово.

Ми, депутати Уманської міської ради, реагуючи на численні звернення мешканців міста та працівників закладів охорони здоров'я, звертаємося до Вас із проханням підтримати визначення КП «Уманська міська лікарня» основним закладом Західного госпітального округу - багатопрофільною лікарнею інтенсивного лікування другого рівня».

 

Зазначимо, що зміст такого звернення схвально сприйняли майже всі обранці уманчан, за винятком чотирьох депутатів від партії «Відродження», які  від голосування утрималися.

Коментуючи подібний «нейтралітет», очільник міста Олександр Цебрій підкреслив, що міські депутати покликані перейматися перш за все інтересами міської громади, яка їх обрала, а не керуватися політичними інтересами.

- Як міський голова я дбаю про надання якісних медичних послуг уманчанам, а також про створення гідних умов праці двох з половиною тисяч співробітників Уманської міської лікарні, - підкреслив мер. – Прикро, що цього не роблять депутати від партії «Відродження».

Понеділок, 30 жовтня 2017 08:37

ІНТАРСІЯ СОЛОМКОЮ І МАЛЯРСТВО

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Однак вихід альбому поки що перебуває під великим питанням. Чи знайдеться на нього відповідь, і чи побачить світ унікальна річ, на сторінках якої зібрано понад сотню робіт відомого в Україні та за її межами автора, - це залежить від значної суми коштів. Яку можна акумулювати лише всією громадою, при підтримці благодійників, колег по мистецькому цеху, прихильників самобутнього таланту художника, котрий торік відзначив 80-річний ювілей.

Сам художник зробив все від нього залежне і навіть більше, щоб фотоальбом з репродукціями його багаторічного творчого доробку побачив світ. На жаль, виявилися марними сподівання на фінансову підтримку рідної Спілки, хоча при народженні ідеї з випуском альбому відповідні обіцянки звучали. Є надії на певну підтримку міського бюджету, але навіть якщо це станеться, виділених коштів не вистачить на друк усього тиражу. Залишаються надії художника, творчість якого має яскраво виражену національну своєрідність, на меценатів. А людей, які підтримують мистецтво і розвивають духовність суспільства (таке значення слова «меценат»), в Умані немало. 

Можливо, не всі вони знайомі з творчістю майстра народного мистецтва Івана Сердюка, учасника понад 80 виставок різного рівня, у тому числі багатьох персональних. Подаровані ним твори експонуються у виставкових залах, поповнили приватні колекції у багатьох містах України та зарубіжжя: від Києва до США і Непалу. Крім того, 35 полотен подарував майстер Уманському художньому музею, 25 – державному історико-архітектурному заповіднику «Стара Умань».

Його роботи яскраво ілюструють три розкішні мистецькі гілки, виплекані невтомним талантом Івана Сергійовича, - відображення на його полотнах шевченкіани, народних пісенно-казкових мотивів та побутово-обрядової тематики. А ще ж портретна галерея зі своєрідно відтвореними образами українських світочів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи.

Народні картини з народного життя майстер створює не лише пензлем та олійними фарбами, а й мовою солом’яної інтарсії – своєрідного виду інкрустації на дерев’яних предметах. До цього неповторного вернісажу проліг чималий творчий шлях Майстра. Довгі роки він займався різними видами народної творчості, передавав свої знання майбутнім учителям образотворчого мистецтва і навіть писав наукові статті та навчально-методичні посібники. А завершивши викладацьку кар’єру в Уманському педагогічному університеті (працював там з 1978 по 2010 роки!), «щоб не бути за бортом життя, придумав собі таке заняття» - так буденно коментує художник свої диво-картини у техніці інтарсії з соломки.

Втім, невдячна це справа –  оповідати про речі, які потрібно бачити. І людина, нагороджена відзнакою «За особливі заслуги перед Черкащиною», пропонує нам таку можливість. Кожен з істинних поціновувачів мистецтва зможе придбати альбом з роботами Івана Сердюка, що дихають самобутністю, духовністю, невмирущістю всього українського. Щоправда, за однієї умови – якщо цей альбом побачить світ.

Людмила СЛОБОДА

 

Від редакції. У другу неділю жовтня Україна вшановує творчу спільноту живописців їхнім професійним святом - Днем художника. Подана вище публікація засвідчує щиру прихильність нашого часопису до людей, які володіють цим досконалим і неповторним видом творчості, вчать нас бачити навколишній світ у всій його багатогранності.

Понеділок, 30 жовтня 2017 08:34

«VOLUSON» НА СТОРОЖІ ЗДОРОВ’Я УМАНЧАНОК

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Нарешті в УЗ-діагностиці, що проводиться в нашій жіночій консультації, відійшла в минуле ера 90-х років.  Віднині тут прописався «Voluson» – високоточний спеціалізований  сканер елітного класу для акушерства та гінекології. Це сталося завдяки піклуванню міської влади про здоров’я мешканців міста, значну частину яких складає жіноче населення.

- Це перший мер, який звернув увагу на уманську медицину, - стверджують досвідчені акушер-гінекологи, які віддали цій галузі не один десяток літ. І додають: - Така позиція нашого міського голови викликає до нього щиру повагу.

Олександр Цебрій, передаючи фахівцям у користування придбаний за кошти міського бюджету сучасний апарат ультразвукової діагностики, запропонував медикам оприлюднити інші невідкладні потреби, аби врахувати їх при формуванні бюджетних планів на наступний рік. Нагадаємо, що в році нинішньому в Умані пологи проводяться безкоштовно, і цією послугою вже скористалися вже 250 породіль.

Гарна новина в тому, що, запевнив головний лікар пологового будинку Олег Семенда, в жіночій консультації обстеження на багатофункціональній  ультразвуковій системі теж проводяться безкоштовно. За годину лікарі можуть прийняти чотирьох пацієнток: трьох – за попереднім записом, одну – за невідкладним направленням. До слова, записатися на обстеження можна навіть телефоном за номером 3 48 74.

Його проводять лікарі-спеціалісти УЗ-діагностики Леся Васильчук, Наталія Ковальчук та Лілія Прядкіна, які дають найвищу оцінку щойно придбаній у допомогу репродуктивній медицині діагностичній системі. Адже вона дозволяє виявити раніше недоступні анатомічні подробиці майбутнього малюка, при чому, на ранніх стадіях вагітності. А великий монітор, яким оснащений «Voluson», збільшує лікареві поле огляду і зменшує втомлюваність очей.

- З появою в жіночій консультації такого потужного УЗ-діагноста тепер відпаде необхідність вагітним прямувати до Черкас чи Києва? – поцікавилися в лікарів місцеві журналісти.

- До перинатального центру в обов’язковому порядку направляємо пацієнток, що перебувають в зоні особливого ризику, - дає пояснення Лілія Володимирівна. – Адже вони потребують медичного спостереження, а при необхідності й допомоги, закладів вищого рівня. В інтересах самих же вагітних та їхніх майбутніх діток.

Уманчанка Вікторія Гуляйко, з якою ми познайомилися, перебуває під спостереженням уманських лікарів. Вона щойно побачила свою дівчинку на екрані нового УЗД-апарату і не приховує емоцій:

- Це таке диво – бачити, як рухається, як махає ручкою твоя донечка!

Нехай будуть здоровими уманські дітки і їхні мами, а допоможе в цьому «Voluson»!

Понеділок, 30 жовтня 2017 08:30

В ОБІЙМАХ НЕБА – МАЙБУТНІ ЛЬОТЧИКИ

Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У їхньому лексиконі відсутнє слово «останній» - воно для авіації має негарний підтекст. Зате про свій перший політ майбутні льотчики говорять залюбки – таке не піддається забуттю.

Однак третьокурсники-кожедубівці, вихованці льотного факультету Харківського національного університету Повітряних сил України ім. Івана Кожедуба, вперше зринули в небо не над нашим містом. Уманський аеродром для хлопців уже третій, де вони вчаться майстерності керувати «сталевими птахами». До цього майбутні «соколи» піднімалися в небо над Харківщиною та Івано-Франківщиною. 

- Є необхідність навчати курсантів на різних аеродромах, адже кожне летовище має свою специфіку, особливості, - пояснює офіцер по роботі з особовим складом майор Віктор Стадниченко-Ковалевський.

Є своя специфіка і в польотах, які харківські курсанти на літаках Л-39 виконували й виконують в уманському небі. Існують польоти вивізні, контрольні, тренувальні, польоти по маршруту з посадкою на іншому аеродромі. Для військових авіаторів - це ази, а для нас, цивільних, вони готові влаштувати короткий лікбез. Вивізний політ – початковий, ознайомчий; контрольний – з льотчиком-інструктором для перевірки техніки пілотування перед допуском до польоту тренувального, себто самостійного. Ну а про політ за маршрутом ви вже зрозуміли: кожедубівці успішно його здійснили з посадкою на аеродромі Житомирщини.

- Чи значну різницю помічаєте між курсантами нинішніми і тими, що разом з вами здіймалися в уманське небо 17 років тому? – цікавимося в льотчика-інструктора Ігоря Марковича. Кілька років, як його відновили у складіЗбройних сил України у якості працівника. Незважаючи на те, що Ігор Іванович певний термін віддав службі в Повітряних силах, про його вміння й навички довгий час не згадували.

- Однак нас, льотчиків, ніколи не полишала думка: ми ще знадобимося. І цей час настав, - каже колишній випускник Чернігівського училища льотчиків, який у 1990 році сам оглядав Умань з небесної висоти, шліфуючи свою майстерність на тутешньому аеродромі.

- А щодо сучасних курсантів – вони зовсім інші, але теж по-своєму гідні юнаки. Навіть більш дисципліновані, цілеспрямовані, мають високий рівень мотивації. Адже без розуміння того, навіщо прийшов в авіацію, літати не будеш. Є хлопці перспективні, їх уже зараз видно – доб’ються висот на воїнській службі. Будуть не тільки асами в небі, генералами стануть!

Один з таких – умілих та перспективних – сержант Владислав Савєльєв, командир навчальної групи. Його ім’я незмінно перебуває в числі курсантів, які з найкращого боку показують себе під час навчального льотного збору в Умані. У досягненні курсантом високого результату проглядається певна закономірність, адже Владислав – військовий у четвертому поколінні. Він чудово знає життєвий шлях не лише свого батька й дідуся, а й прадіда, яким теж пишається. Та користуватися можливостями й заслугами своїх рідних – не в його правилах. «Щоб бути амбітним і вольовим, треба діяти» - такий у юнака принцип. Тому з прагненням до досконалості щоразу «сідлає» сталекрилу машину, тому з незмінною увагою ловить кожну настанову свого наставника – старшого льотчика-інструктора ІІ класу майора Богдана Максимчука.

Поспілкуєшся з такими юнаками – і крила виростають: є майбутнє в нашої держави!

На завершення зустрічі з авіаторами не втримуюсь від традиційного: про враження від Умані.

- До того, як потрапити на уманський аеродром, я разів з десять у різні роки бував у «Софіївці», - пригадує курсант Савєльєв. – І вона притягує до себе знов і знов.

- Ваше місто стало набагато приємнішим і комфортним, - підводить риску Ігор МаркОвич. А він розуміється в таких речах, адже сам живе в Чернігові – теж красивому українському місті.

Людмила СЛОБОДА

Сторінка 1 із 33
Back to Top